Він привіз регбі в Україну: ексклюзивне інтерв’ю з Валентином Хоніним

Регбійний сезон 2023 року завершено, чемпіоном України з регбі-15 серед чоловічих команд стала збірна Києва, яка у фіналі перемогла одеський «КРЕДО-1963». Для одеситів цей сезон був особливим, адже саме навесні цього року виповнилося 60 років з моменту заснування регбі в Одесі. Як відомо, «батьком» одеського регбі був Леонід Шелестович, а от як регбі взагалі потрапило в Україну – в ексклюзивному інтерв’ю Rugby.od.ua розповів фундатор цього виду спорту в нашій країні, нещодавній ювіляр – Валентин Хонін. Саме він 61 рік тому привіз цю гру до столиці, саме завдяки йому у регбі згодом почали грати не лише в Києві, а і в Одесі.

– Валентине Миколайовичу, цього року вам виповнилося 80 років, а одеському регбі – 60. У Києві в нього почали грати трохи раніше. Ні для кого не секрет, що саме ви привезли до України перший регбійний м’яч та спрощену версію правил регбі. Пригадайте для наших читачів, як це було?
– Я тоді навчався у Київському Політехнічному інституті, але, окрім цього, займався легкою атлетикою – бігав спринтерські дистанції, був переможцем різних змагань, виїжджав на турніри, які проходили за кордоном. Власне, через те, що добре бігав, мені вдалося без проблем вступити до КПІ. Перед першістю СРСР із легкої атлетики серед спортсменів товариства «Буревісник» у 1962 році ми приїхали в один із населених пунктів під Москвою. Пам’ятаю, я щойно повернувся зі змагань із Чехії, звідки привіз червоний заплічний мішок (щось схоже на сучасний спортивний рюкзак. – Прим. авт.). Тоді це було дуже незвичайно, в СРСР таких не було. Пам’ятаю, як зараз, йду я з тренування із цим заплічним мішком, дивлюся – футбольним полем бігають хлопці з якимось дивним м’ячем, перекидають його один одному, відчуваються емоції, азарт. Я зупинився, мені стало цікаво, що це таке. Через деякий час хлопці почали ділитися на команди. І так вийшло, що в одній із них не вистачало гравця. Підходить до мене хлопець і питає: «Ти спортсмен?», а я йому: «А що, не бачиш?». Тоді він каже: «Виходь із нами, побігаємо». Мені реально стало цікаво, з’явилося бажання спробувати себе у цій незвичній грі з дивним м’ячем, але я боявся за свою сумку.

– Але ви все ж пішли грати! Як вирішили питання із сумкою?
– Вони запропонували мені сховати сумку під їхніми сумками та одягом. Так я і зробив. Вийшов я на поле, мені кажуть, що всіх, хто бігає з м’ячем з команди-суперниці, треба намагатися схопити та відібрати у них м’яч. Пам’ятаю, я запитав щось на кшталт: «А якщо м’яч у нас?», на що мені відповіли: «А у нас все одно нічого не вийде!». Я так розумію, тоді основа грала проти резервістів, тому у гравців були саме такі думки.

Мені пояснили, що пас можна віддавати лише назад, почали грати, деякий час я просто бігав полем, намагався когось зловити, аж раптом хтось із гравців вдарив м’яч ногою і він впав прямісінько переді мною. Хлопець із моєї команди кричить: «Хапай м’яч!». Я схопив його. Кричить: «Біжи!». Я побіг через все поле. Оскільки я був спринтером – ясна річ, ніхто мене наздогнати не зміг. Отже, добігаю я до воріт, хлопці кричать: «Забігай під ворота!». Я забіг. Кричать: «Лягай!». Я і ліг. На спину. А м’яч перед собою тримаю. Я ж не знав, що його потрібно покласти на землю! (сміється) Суперник швидко зорієнтувався, підбіг до мене з іншого боку та забрав у мене той м’яч. І спроба, як ви вже зрозуміли, не відбулася. От із такого курйозу я увійшов у регбі.

– Я так розумію, хлопці після цього дуже захотіли, аби ви перебралися з Києва до їхньої команди? Швидкі гравці у регбі дуже потрібні…
– Вони дійсно цікавилися, хто я, звідки, я сказав, що навчаюся у Києві, займаюся легкою атлетикою, ще кілька днів ми бачилися, адже час тренувань збігався. І саме вони тоді, коли ми поверталися до Києва, подарували мені регбійний м’яч та спрощену версію правил гри у регбі на кількох сторінках, які було надруковано на друкарській машинці. Власне, з усім цим я тоді приїхав до столиці, де доволі швидко вирішив зібрати команду.

– Тоді і було створено першу в Україні регбійну команду – КПІ? Як набрали гравців?
– Так, я написав оголошення, організував тренування, на яке прийшло тринадцять гравців. Таким чином, я створив першу команду з регбі в Україні. Потім тренуватися вже приходило більше хлопців, а влітку ми провели тренувальні збори, після чого відправилися на чемпіонат СРСР серед студентів ДСТ Буревісник до П’ятигорська. Гравців не вистачало, тому довелося добрати кількох бажаючих серед друзів та знайомих. Власне, серед тих, кого я запросив, був і майбутній батько-засновник регбі в Одесі Леонід Шелестович. Ну а після поїздки Льоня повернувся до Одеси, де у 1963 році почав писати історію одеського регбі. Таким чином, можу сказати, що особисто доклав руку до створення першої регбійної команди не лише в Києві, а й допоміг Льоні заснувати регбійну команду в Одесі.

– На жаль, Леоніда Михайловича з нами вже немає, але ми його пам’ятаємо, поважаємо, в Одесі проходять турніри на його честь. Особисто я познайомився із ним лише за кілька років до його смерті, погано знав його навіть наприкінці його життя. А яким він був тоді, коли лише починав грати у регбі?
– Він завжди був чудовою людиною. Він ніколи не говорив багато, ніколи не «вистрибував», але люди гуртувалися навколо нього, завжди були поруч. Я за характером зовсім інший – більш емоційний, темпераментний, регбі такі потрібні, самі розумієте. Я міг завести партнерів, повести їх уперед. Льоня ж був більш спокійним, холоднокровним, стійким, і саме він завжди робив так, аби команда, яку я завів, дійшла до кінця. Ця якість Льоні була дивовижною.

– Як це – бути першим регбістом України?
– У мене, до речі, дійсно є така нагорода. Я – перший регбіст України. Це для мене – величезна відповідальність. Те, що я створив свого часу, вважаю, було хорошою справою. Я завжди залишався у регбі, був почесним президентом Федерації регбі України. Останніми роками ФРУ обходиться без моєї допомоги, але я все одно поруч, відвідую регбійні матчі, ділюся власним досвідом, завжди кажу те, що вважаю правильним. Я люблю регбі, це – назавжди.

– Коли востаннє були в Одесі?
– В Одесі востаннє був ще перед початком повномасштабної війни. Збирався приїхати на святкування 60-річчя заснування регбі в Одесі, але не вдалося. Можливо, наступного року відвідаю ваше чудове місто.

– Ви народилися під час Другої світової війни, а зараз, коли вам виповнилося 80 років, вам знову доводиться жити у країні, яка перебуває в стані війни… Що можете сказати про регбі під час війни?
– Перш за все, хотілося б висловити щирі співчуття рідним та близьким тих регбістів, які загинули на фронті. І хочу подякувати там регбістам, регбійним тренерам, любителям регбі, які боронять Україну від ворога зараз. Ми усі – велика регбійна родина, друзі, які завжди грають до останнього на полі, які є бійцями за характером. Ми – велика команда, а це – найголовніше. Регбі виховує справжніх чоловіків, справжніх командних гравців та надає багато якостей, які важливі як у мирний час, так і зараз, під час війни. Звичайно, дуже добре, що зараз навіть попри війну проводяться чемпіонати України, свої матчі грають збірні України. Але ми всі чекаємо та сподіваємося на головну перемогу – перемогу у війні.

rugby.od.ua