Новина детально
07 листопада 2022 р.

Євгеній Деркач: спортсмен, бариста, захисник України

У першу суботу листопада (цьогоріч це саме 5-го числа) відзначався Всесвітній день чоловіків. Напередодні цього свята журналісти сайту міста Чернігова www.0462.ua поговорили з людиною, яка ще у 2014-му вступила у добровольці та допомагала зупиняти ворога, а 24 лютого 2022-го року знову встала на захист України. Про ставлення до ветеранів АТО, оборону Чернігова, підтримку українців та… регбі читайте в інтерв’ю з бійцем підрозділу «Кліщі» Євгенієм Деркачем.

- Наскільки я розумію, вперше на фронт Ви потрапили у 2014-му році. Це було за мобілізацією, чи за власним бажанням? Та що мотивувало встати на захист України?

- У 2014-му році, скажімо так, я перебував у різного типу добровольчих підрозділах, і тоді, як такої, активної участь в бойових діях прийняти не зміг, оскільки займався іншого типу завданнями, які отримував від керівництва цих формувань. Отже, де-юре, я не учасник АТО – відповідного посвідчення в мене немає. Все це було на добровільних засадах: у той час, як і зараз, країна згуртувалась навколо захисту країни, кожен намагався внести свій вклад.

Нажаль це згуртування з часом якщо не закінчилось, то, принаймні, зменшилось в рази: всім з часом «набридла війна, від якої вони стомилися». Нажаль, таку тенденцію ми спостерігаємо і зараз.

- У Чернігові Ви грали за регбійний клуб «Камелот» та мали кавовий бізнес. Наскільки складно було психологічно повернутися з війни та чи допомогли у цьому спорт та кава?

- Так, в Чернігові я грав і сподіваюсь, ми ще з хлопцями зберемось та хоча б приймемо участь у чемпіонаті України з регбі-7 у складі РК «Камелот». Щодо кавового бізнесу, то це дійсно так, але це було вже пізніше.

Скажу відверто: спорт дійсно допомагає в психологічному плані, особливо такий як регбі, бо навіть в нас в команді були, здається, чотири хлопці, які безпосередньо брали участь в АТО. А яскравим прикладом допомоги саме регбі, для реабілітації учасників АТО є столична команда ветеранів АТО «The Brave», за яку встиг пограти і я.

- Де-факто, регбі-7 у Чернігові до появи «Камелоту» не було. Наскільки складно було розвивати новий, для міста, вид спорту? Якими успіхами (особистими та командними) можете похвалитися?

- Ну, для Чернігова цей вид спорту не зовсім новий: зародився ще у 2008-му році. Але коли я приєднався до хлопців, у 2015-му, ми почали вже, скажімо так, виходити з тіні: рекламувати і розвивати. За деякий час кількість гравців зросла, у нас навіть з'явився професійний тренер-консультант. Саме тоді ми вирішили взяти участь в першості України. З успіхів: «бронза» Першої ліги чемпіонату України 2019-го року (Перша ліга – третій, за силою, дивізіон українського регбі-7, - прим.). Ну а з особистих, по-перше, це взагалі грати в регбі, а, по-друге, розвинутися в гравця регбі-15, котре є складнішим (регбі-15, або «класичне регбі» відрізняється від регбі-7, зокрема, кількістю гравців на полі та тривалістю матчів, - прим.) та участь у Вищій лізі України з регбі-15 (другий, за силою, дивізіон українського регбі-15, - прим.) у складі РК «Дарниця» (Київ): у першій же грі за «Дарницю» я поклав спробу, котра допомогла перемогти харківський «ТЕХ-А-С» на виїзді.

- Яким було ставлення до учасників АТО в Чернігові між 2014-м та 2022-м роками? Що (якщо таке було) найбільше виводило з себе?

- У Чернігові ставлення більшості населення до учасників АТО було негативне. Це я можу сказати, оскільки неодноразово доводилось брати участь у заходах з відстоювання прав учасників АТО. Навіть на сесіях міської ради деякі депутати дозволяли собі такі фрази як: «Вас туди не посилали» чи: «Тут же війни немає».

- Наскільки я розумію, Ви вступили до ЗСУ з перших днів повномасштабного вторгнення росіян як з території Росії, так і з території Білорусі у лютому 2022-го року. Чи довго думали над цим кроком?

- Так, на військову службу до ЗСУ я потрапив саме 24.02.22. Роздумів взагалі не було, так як напередодні з товаришами постійно обговорювали можливість вторгнення і наші дії в такому випадку. Тож за першим дзвінком вже поїхав в зазначене місце: часу на роздуми не було.

Чи готові були до настільки масованої атаки росіян? Та, зокрема, до того, що Білорусь надасть окупантам свою територію для наступу?

- На підсвідомому рівні розуміли, що напад буде швидким та потужним: так званий «бліцкриг». Але того, що росіяни підуть через Республіку Білорусь ми не очікували. Хоча й було чітке розуміння того, що окупанти підуть в нашу область, через кордон.

Наскільки я розумію, Ви брали участь в обороні Чернігова. Захищати рідне місто – це важче, чи легше, чим воювати, наприклад, на Донбасі – українському регіоні, але з яким раніше Вас нічого не пов’язувало?

- Воювати на Чернігівщині, з одного боку, легше, бо ти знаєш кожну дорогу, кожен ліс, річку, навіть кожен пагорб. А це допомагає бути непоміченим. Проте, у тій же час в психологічному плані тяжче, оскільки кожен приліт артилерії, чи ворожої авіації руйнує частину твого міста. Того міста, де кожен дім чи вулиця пов’язані з якимись спогадами. До того ж ти розумієш, що твої рідні та близькі кожної хвилини можуть постраждати.

- В перші дні війни влада закликала допомагати ТРО усім, чим можемо. Зокрема, я віддав свою зимову куртку та навіть теплі шкарпетки. Наскільки відчувалося єднання українців та наскільки це допомагало?

- Так, підтримка населення дуже добре відчувалася: люди хотіли відати останнє, що в них є, приготувати чай, каву або їжу. В більшості випадків ми відмовлялися від такої допомоги, бо розуміли з якими труднощами цивільним доводиться зіштовхнутися навіть з приготуванням кави. Ми чітко усвідомлювали, що цивільним набагато важче ніж нам, так як вони до цього часу не зіштовхувалися з такими проблемами. Тому постійно хвилювалися за цивільне населення, яке знаходилось в підвалах.

Одного разу люди зібрали досить велику суму грошей, бо їжу ми не брали, а вони хотіли допомогти. Віддавали кошти зі словами: «Придбаєте те, що вам потрібно». Але ми, знову ж таки, розуміли, що людям у підвалах майже нема чого їсти. Тож далі їм завдання: на ці гроші купити харчів та віднести їх до бомбосховищ. Коли ще була змога у волонтерів, зокрема, у Віктора Сідлецького, котрий неодноразово нам допомагав, доїхати до Чернігова, ми просили привезти, переважно, дитяче харчування, підгузки і таке інше та роздавали це все у бомбосховища.

- В тому районі, де жив я, під час облоги ходили чутки, що Росія поставила чітке завдання – захопити Чернігів до 21 березня. Але Чернігів зміг встояти. Завдяки чому, на Вашу думку?

- Мені здається, це працювала, так би мовити, російська ІПСО (інформаційно-психологічна спецоперація, - прим.), щоб морально подавити як захисників, так і жителів міста: таки чутки ходили постійно, тільки змінювалась дата «захоплення» Чернігова. В нас на це ніхто не звертав уваги: просто робили свою роботу.

На окупованих територіях, де не було зв'язку і жодної інформації, росіяни постійно казали населенню, що вони візьмуть Чернігів протягом наступних декількох днів, мовляв, нам нічим боронити місто і воно буде здано…

Чернігів зміг встояти завдяки розумним діям військового керівництва та самовідданості захисників міста, які боролися за кожен метр рідної землі. І в жодному разі не збиралися віддавати наше місто ворогу. Тому що, якщо б росіяни захопили Чернігів, то столиця була б наступною, оскільки ворог зміг би направити туди досить великий контингент, який зав’яз в боях за Чернігів.

- Під час облоги міста Ви займалися аеророзвідкою та евакуацією людей після руйнування мосту через Десну. Відомо, що росіяни обстрілювали й евакуаційні колони, й чернігівські багатоповерхівки. Чи було щось таке, до чого, як Ви гадали, навіть Росія не опуститься під час війни? Й чи пробили росіяни це дно?

- Росіяни пробили чергове дно самим вторгненням. Це підлий і підступний ворог який не нехтує жодними методами війни, навіть тими, які заборонені міжнародними нормами, тому якихось сюрпризів не було. З самого початку було зрозуміло, що вони будуть застосовувати тактику так званої «випаленої землі» та терору населення, щоб психологічно нас зламати.

- 24 лютого захищати Батьківщину пішли зовсім різні чернігівці. Чи були побратими, які Вас здивували, у позитивному сенсі? Й чим, якщо таке було?

- Нажаль, були колишні військові, які розчарували. А от приємно здивували якраз-таки цивільні, які вперше взяли до рук зброю, але боронили рідне місто так, ніби все життя служили у війську.

Чи можете розповісти на якому напрямі воюєте наразі?

- На разі знаходимось на Слобожанщині, поблизу кордону. Більш точно, зі зрозумілих причин, сказати не можу

- Наскільки змінилася війна порівняно з тим, що було у 2014-му році? Чи допомогли старі навички? Що довелося вчити наново?

- Ми неодноразово обговорювали цю тему з побратимами: вони зауважили, що війна кардинально змінилася у гіршу, для нас, сторону: якщо раніше одним з найгрізніших озброєнь були «Гради» та артилерія, то зараз противник підключив авіацію та різноманітні новітні розробки, котрі значно ускладнюють характер ведення війни.

Дуже допомогли навички набуті раніше, оскільки ми постійно з друзями їздили на полігон на стрільби та навчалися як поводженню зі зброєю, так і, загалом, тактиці ведення бою, що неодноразово рятувало. Також дуже допомогли знання з медицини, які, на мою думку, мають бути у кожного громадянина, тим паче в такий час. Тому закликаю всіх пройти курси з тактичної медицини.

- Зараз дуже багато людей та організацій збирають гроші на коптери для військових. Наскільки я розумію, у підсумку, частина з цих квадрокоптерів потрапляє у Ваш підрозділ «Кліщі». Скільки вже змінили «пташок» за ці 8 місяців та скільки, у середньому, живе коптер на фронті?

- В нашому підрозділі є така річ, яку ми всіма силами намагаємось берегти. Неодноразово ми його могли втратити, так як коптер безліч разів атакували російські засоби РЕБ (радіо-електронної боротьби, - прим.), але чи то вдача на нашому боці, чи то вміння якісно керувати квадрокоптером, рятували нас від втрати цього приладу.

- Кажуть, що безпілотник – це просто розхідний матеріал, який не треба шкодувати. Чи правда це? Та чим вони допомагають наразі?

- Так коптер, нажаль, це розхідний матеріал. Але це і «очі» наших військових. Тож чим більше їх буде у наших бійців, тим краще. Бо ці речі рятують людські життя. На щастя, до сьогодні в нас в користуванні наш фартовий коптер, який нам навіть неодноразово допомагав в розмінуванні звільнених територій.

Насправді, коптери живуть по різному: є випадки такі як у нас, а буває так, що «пташка» витрачається під час першого ж польоту. У нас був випадок, коли ми літали в погану погоду в районі села Вознесенське: був дуже сильний вітер, але ми все ж таки змогли підняти коптер. А коли вже наблизились до російських позицій, «пташку» в нас майже перехопили. Єдине що нас тоді врятувало, це якраз сильний порив вітру: він виштовхнув дрон із зони враження.

- Гадаю, нашим читачкам цікаво: чи вільно Ваше серце та чи чекає на Вас хтось удома?

- Вдома, звісно, чекають батьки. І є одна людина, котра зараз знаходиться за кордоном та з якою я з нетерпінням чекаю на зустріч…

- 5 листопада цього року відзначався Всесвітній день чоловіків. Цього року, на Ваш погляд, чоловіки – тільки ті, хто взяли до рук зброю?

- Насправді, щоб бути справжнім чоловіком, необов'язково брати до рук зброю. Є такі хлопці, які можуть зробити набагато більше будучи цивільними. Особливо це стосується волонтерів: це, узагалі, неперевершені люди, без яких військовим було б дуже тяжко. І я радію тому, що у наших ворогів немає таких чудових людей, як у нас. Тому що в нас більшість тих, хто, з різних причин, не може служити в армії, шукають хоча б якусь можливість допомогти ЗСУ.

У той час як Ви – регбіст, пішли на фронт, багато спортсменів, зокрема, екс-нападник збірної України з футболу Жуніор Мораєс, вже після 24 лютого виїхали з України. Як Ви ставитеся до них? Чи має бути якесь окреме положення у спортсменів?

- Щодо випадку Мораєса: я узагалі проти натуралізації футболістів, тому і не вважаю його українським спортсменом, а тільки спортсменом з українським паспортом (Жуніор Мораєс народився у Бразилії, українське громадянство отримав, граючи за донецький «Шахтар», - прим.). Можу сказати тільки одне: дуже багато регбістів в Україні зараз захищають нашу країну від ворога. Нажаль, багатьох вже немає серед живих (під час підготовки цього матеріалу на сайті президента України з’явилася петиція з пропозицією присвоїти Максиму Яловцову з позивним «Регбіст» звання Героя України (посмертно), - прим.).

До спортсменів, які виїхали, ставлюсь нормально. Жодного негативу немає. Вони повинні самі обирати: чи то захищати країну зі зброєю, чи захищати її честь на спортивних змаганнях. Навпаки, є негатив до тих спортсменів, які нібито пішли захищати країну, а, насправді, роблять, скажімо так, піар.

- Ну й наостанок: у Вас, як у людини спорту, не можна не запитати: чи варто перейменувати стадіон імені Гагаріна? Або не треба поспішати й варто дочекатися української перемоги та відбудови цієї арени?

- Стадіон, дійсно, варто перейменувати. Але поки ми не маємо, що перейменовувати. Як тільки ЗСУ переможуть і з'явиться новий гарний стадіон, його потрібно буде назвати, на мою думку, на честь всіх воїнів, котрі робили все можливе, щоб у місті та країні був мир, а оновлена чернігівська команда «Десна» на новому стадіоні могла приймати Єврокубкові матчі.

www.0462.ua

 
30 вересня 2023 г.
Чемпіонат України з регбі-15 (чоловіки): збірна команда м. Києва вдома розгромила одеський «Кредо-63»

Відео галерея до новини «Чемпіонат України з регбі-15 (чоловіки): збірна команда м. Києва вдома розгромила одеський «Кредо-63»».

25 вересня 2023 г.
КЛАСИЧНЕ РЕГБІ ПОВЕРНУЛОСЯ НА РЕГБІЙНІ ПОЛЯ УКРАЇНИ!

Відео галерея до новини «КЛАСИЧНЕ РЕГБІ ПОВЕРНУЛОСЯ НА РЕГБІЙНІ ПОЛЯ УКРАЇНИ!».

 
ВЕТЕРАНИ УКРАЇНСЬКОГО РЕГБІ ЗІГРАЛИ МАТЧ ПАМ’ЯТІ ЛЕОНІДА ШЕЛЕСТОВИЧА В ОДЕСІ