Ірина Архицька: «Моя 13-річна донька попросила поїхати, бо була сильно налякана»

Інтерв’ю генерального секретаря ФРУ Ірини Архицької rugbypass.com.

«Останні три місяці були сюрреалістичними. Я щойно повернулася до Києва після трьох місяців в Іспанії. Я не впевнена, що це гарне рішення, але воно ухвалене. Я дуже сподіваюся, що війна скоро завершиться».

Регбі любить використовувати фрази воєнного часу, щоб передати свій бойовий характер, розмови про «боротьбу за кожен дюйм» і готовність «вступити в бій» під час обговорення суперника — це кліше, котрі «перчать» передматчеву лексику, але ці порівняння здаються банальними, коли їх чують. з перших вуст, щоденні життєво важливі ситуації, пов'язані із Федерацією регбі України (URU).

Ірина Архицька, генеральний секретар ФРУ, незважаючи на бездоганну англійську, щосили намагається підібрати правильні слова, аби передати факти, коли її улюблена країна була захоплена російськими військами 24 лютого, у розпал зими.

Тепер, залита сонячним світлом, вона молиться за найкращі дні попереду.

«Перші два чи три тижні ми були спантеличені і налякані, але потім ми почали думати про те, що у нас є, і про те, як зберегти собі життя». Вона робить паузу, «подумки».

Ірина Архицька почала працювати у Федерації регбі України шість років тому і лише в Мадриді спробувала зіграти в тач, сміючись, що тепер розуміє, «як це тяжко для тіла та душі».

Відповідаючи за міжнародну документацію, вона з роками зрозуміла, як працює керівний орган, регулярно підтримуючи зв'язок з Rugby Europe, World Rugby та Олімпійським комітетом. Це був той досвід, який послужив їй гарну службу в останні місяці.

У день вторгнення Ірина Архицька їхала поїздом до Харкова, коли дізналася, що російська армія перетнула кордон. «Я була далекою від своєї сім'ї, і це був величезний шок. Мої перші думки були про те, що мені треба повернутися до Києва. Я ні на хвилину не задумувалася, щоб назавжди залишити країну. Мій чоловік вирішив, що не може покинути рідну землю, поки на неї нападають, і я хотіла залишитись з ним. Однак ці перші три тижні були дуже напруженими, і моя 13-річна донька попросила поїхати, бо була сильно налякана».

Як і в мільйонах сімей, були проведені важкі розмови, і було вирішено, що мати і донька вирушать на захід, до міста Львова, неподалік від аеропорту. «Львів був притулком для людей, які намагалися врятуватися від нещадних бомбардувань. Місцева влада створила гарні умови для побуту внутрішнім переселенцям. Федерація регбі Львівщини також організувала табір на полі місцевого університетського стадіону для регбі. Я працювала на тій самій кухні, що й українська команда з регбі, де ми готували для біженців та військових. Хлопчики були виснажені, але продовжували йти, я так ними пишалася».

Коли до них дійшли чутки про наступ російських військ, було вирішено їхати до Польщі. Тоді й запрацювала глобальна мережа регбі. «Ми знали деяких українських гравців, які там грали, і вони обіцяли нам проживання у Катовіце. Ми пройшли кордон пішки, де нас забезпечили гарячою їжею та сім-картами, а потім поїхали до Варшави. Чесно кажучи, ми не могли повірити, наскільки нас підтримали поляки».

Перебуваючи у відносній безпеці, Ірина Архицька почала будувати плани щодо налагодження комунікації з регбійною спільнотою України. «ФРУ – це сім'я, і ​​я почала збирати інформацію з клубів через особисті повідомлення. Слід сказати, що з першого дня війни нас добре підтримували Rugby Europe і World Rugby. Вони запропонували нам притулок у своїх країнах. На третій день World Rugby оголосив про пакет підтримки, який мав основне значення для нашого виживання як керівного органу в перші дні війни».

Потім генеральному секретарю ФРУ запропонували переїхати до Іспанії. Було організовано транспорт, і за два тижні вона вже була в Мадриді як гостя Іспанського союзу регбі. «У перші три тижні війни ми зняли всі свої команди зі змагань, але після консультації ми вирішили подати заявку на участь юнаків та дівчат до 18 років, яку Rugby Europe прийняла. Потім ми шукали приватної фінансової підтримки, тому що державне фінансування було заблоковане зі зрозумілих причин».

Rugby Europe запустила збір коштів, який, за словами Ірини Архицької, продовжує надавати величезну допомогу, та були організовані тренувальні збори, щоб Україна могла взяти участь у майбутньому чемпіонаті Європи серед юніорів.

Проте не кожен із 3000 гравців чоловічих та жіночих команд нашої країни зможуть брати участь. «Деякі наші регбісти пішли захищати Батьківщину, у лавах ЗСУ чи територіальної оборони, інші займаються гуманітарною допомогою. Багато наших членів чи не щодня вирушають у червоні зони, аби допомогти людям з їжею та ліками».

Подробиці:

https://www.rugbypass.com/news/ukraine-my-13-year-old-daughter-asked-to-leave-because-she-was-terrified/