ВЛАДИСЛАВ БУЛГАКОВ: «ГОЛОВНЕ ЗАРАЗ – ПЕРЕМОГА УКРАЇНИ У ВІЙНІ, ПРО ТУРНІРИ ПОДУМАЄМО ПІЗНІШЕ»

Перший віце-президент Федерації регбі України, один з керівників Федерації регбі Одеської області та Федерації регбі Одеси Владислав Булгаков відверто поспілкувався з Rugby.od.ua про війну в Україні, свою родину, справжню регбійну сім’ю та перспективи проведення офіційних турнірів з регбі цього року.

– Владиславе Євгеновичу, пригадайте, як зустріли повномасштабну війну в Україні?
– Ми з друзями традиційно в двадцятих числах лютого кожного року їздили до Буковеля, аби покататися на лижах. Так вийшло, що 23 лютого ми насолоджувалися відпочинком та снігом, а 24-го почалися усі ці жахіття…

– Якою була ваша реакція?
– Ви знаєте, до останнього не хотілося вірити у те, що все це – правда… Ця інформація застала нас зненацька. Ми були шоковані, спочатку не розуміли, що робити, але доволі швидко зібралися з думками та вирішили, що потрібно терміново повертатися додому, до своїх родин. Звичайно, деякий час багато хто з нас перебував у невеликій прострації, але ми – люди, які до цього багато чого пережили – аварію на Чорнобильській АЕС, розпад СРСР, важкі 90-ти, пандемію коронавірусу… Як ви розумієте, «зібратися» вдалося доволі швидко.

– Так вийшло, що 24 лютого багато хто тікав до західних регіонів України, а ви, навпаки, звідти повернулися. А як щодо дружини та сина?
– На початку повномасштабної війни я відправив дружину та сина до Румунії. До речі, користуючись можливістю, хотів би особисто подякувати президенту Федерації регбі Румунії Аліну Петрашу за його допомогу. Та й відзначу звичайних румунів, які виявилися дуже гостинними та доброзичливими до наших біженців і вимушених переселенців. Отже, деякий час мені було спокійно принаймні за родину. Але перед Великоднем дружина з сином повернулися…

– Саме тоді, коли в Одесі почало відбуватися найжахливіше… Чому вирішили повернути своїх додому? Все ж, ракетні удари рашисти почали наносити регулярно саме у квітні, а потім – масово у травні та червні…
– Все дуже просто: дружина не хотіла, аби мій маленький син зростав далеко від тата. Їм було важко без мене там, мені без них – тут. Тим більше, що після обстрілів 3-4 квітня в Одесі було цілком спокійно. Але вийшло так, що вони щойно повернулися, а наступного дня сталася ця трагедія з «Тирасом», ця шокуюча історія з загиблими бабусею, мамою та донькою, яка досі не відпускає багатьох із нас.

– І як вони все це сприйняли?
– На щастя, моєму синові лише два з половиною рочки, він ще точно не розуміє, що таке війна. Дружина, ясна річ, дуже хвилювалася та хвилюється. Звичайно, попервах було набагато важче, ніж зараз. Зараз вже якось «втягнулася», звикла та стала сміливішою. Але й ми самі змінилися. Ми бачимо зараз, що наші громадяни сповнені патріотизму, оптимізму, налаштовані дуже рішуче, усі, як один, б’ються за свободу України, за справжню незалежність, є чітке відчуття та впевненість у тому, що ми обов’язково переможемо у цій війні. Звичайно, як людина, яка все аналізує, розумієш, що ця перемога не буде миттєвою, нічого не може змінитися кардинально за годину чи за день, треба набратися терпіння та чекати. Але усі ми сподіваємося на те, що найгостріша фаза війни мине якомога швидше. Знаю, що треба боротися та підтримувати один одного. Знаю, що не хочу, аби мій син зростав у країні, подібній до росії. Вважаю, що маю право казати про це вголос у своїй рідній державі.

Зараз багато хто зрозумів слова Вінстона Черчилля, який під час Другої світової війни на питання «За що ви боретеся?» відповів: «Якщо ми припинимо боротися – тоді ви зрозумієте, що втратили». Ми зараз усе чітко розуміємо, отже, чекаємо на перемогу України, віримо у ЗСУ та в усіх українців, які наближають нашу перемогу.

– Деякі національні федерації чи асоціації, зокрема, футбольна, розглядають можливість проведення вже цього року чемпіонату України. Звичайно, у футболі своя «кухня», а як із регбі? Федерація регбі України розглядає якісь варіанти проведення офіційних змагань у 2022-му?
– Ви самі бачите, що спорт завмер, усі змагання було терміново зупинено чи не розпочато, як, наприклад, регбійні. Ми, звичайно, спілкуємося між собою, підтримуємо зв’язок, підтримуємо один одного, у тому числі – у гуманітарних питаннях. Це дуже важливо та показово, насправді, бо у нас є справжня регбійна сім’я. Відчуваємо підтримку та допомогу з боку Rugby Europe, World Rugby, які на час війни відсторонили росіян від офіційних змагань на усіх рівнях. Ми отримуємо гуманітарні вантажі від наших друзів та колег з Федерацій регбі Румунії та Грузії. Окремо хочеться подякувати за допомогу Георгія Ніжарадзе, віце-президента Rugby Europe. Нас підтримують під час війни та, впевнений, підтримуватимуть і після нашої перемоги. Окрім того, як бачите, наші хлопці та дівчата, які тимчасово виїхали з України, впевнено грають за команди з інших країн. Скоро вболіватимемо за наших дівчат на чемпіонаті Європи U-18. Тобто без регбі ми не залишилися навіть у такі скрутні часи. Я впевнений у тому, що у українського регбі – славетне майбутнє, але зараз головне – перемога у війні з росією. Ми усі думаємо лише про це. Гадаю, це повністю виправдано та зрозуміло.

Щодо офіційних змагань цього року… Ми про це не говоримо, оскільки гостра фаза війни триває, ризик потрапити під ракетні обстріли залишається в усіх регіонах, отже, ми зараз не розглядаємо жодних варіантів щодо проведення чемпіонатів України.

Так, сподіваємося, що війна скоро скінчиться, тоді, гадаю, доволі швидко ми зможемо провести якщо не чемпіонат України, то, принаймні, якийсь Кубок Визволення чи Кубок Перемоги, але, повторюся, наразі не думаємо навіть про цей варіант. Головне – перемога у війні.

– Велика українська регбійна сім’я понесла вже достатньо втрат на фронті…
– Так, дуже клята війна забирає життя у тому числі й представників нашої регбійної сім’ї… Окремо хотів би висловитися з приводу загибелі Олексія Цибка. Ця новина шокувала мене… Олексій був доволі непростою людиною, але його патріотична та дійсно людська, чоловіча позиція завжди викликала повагу. Загибель Олексія Цибка – це втрата для нас, яку неможливо компенсувати. Гадаю, буде правильним започаткувати у майбутньому якийсь турнір, присвячений пам’яті Цибка. Він заслуговує того, аби ми пам’ятали про нього та вшановували його пам’ять ще й у такий спосіб.

Сподівався, що це буде наша остання втрата на фронті, але, на жаль, після цього загинули ще кілька хлопців, зокрема, лікар збірної України Олександр Максимішин. Висловлюю щирі співчуття рідним та близьким загиблих… Немає слів…

rugby.od.ua