Тетяна КУЛАКОВА: «Ми маємо жити повноцінним життям, бо воно у нас одне»

Інтерв’ю з тренеркою «Анатри» та гравчинею жіночої збірної Одеси.

Тренерка одеської регбійної школи «Анатра», гравчиня жіночої збірної Одеси Тетяна Кулакова дала відверте інтерв’ю Rugby.od.ua, у якому розповіла про життя під час повномасштабної війни, про важливість тренувань, емоції від спарингів, любов до української мови та необхідність жити повноцінним життям навіть під ракетними обстрілами.

– Тетяно, перш ніж поговорити про регбі, давай про «наболіле»… Пригадай самісінький початок повномасштабної війни. 24 лютого, вибухи, незрозумілі відчуття, у когось – паніка, у когось – ні… Як почувалася ти? Як ці жахи зустріла твоя родина?
– Цей день я зустріла вдома зі своєю родиною. Як і багато інших людей, ми прокинулися з чоловіком від потужних вибухів, але, зізнаюся, паніки жодної не було, ми були доволі спокійними. За це я дякую свою куленепробивну психіку, яка мені й до цього частенько допомагала у житті! (посміхається) І мій чоловік, у цьому сенсі, дякувати Богові, такий самий. Як ви зрозуміли, ми – не панікери, зустріли все розсудливо, думали тоді про те, аби наша дитина не прокинулася від цих вибухів та не злякалася. Вадік спав, отже, це було головне.

– Якими були ваші дії зранку? Багато хто почав збирати речі та їхати подалі від великих міст…
– У нас такого не було. Ми – божевільна родина, яка о дев’ятій ранку пішла з дитиною гуляти в парк, бо в нас за розкладом була саме прогулянка у парку. Війна – війною, а дитина має дихати свіжим повітрям.

– Не було думок про те, що може прилетіти ракета «на голову»? Ми ж тоді не розуміли, що, звідки, як, чому…
– Ми розуміли, що наш парк навряд чи будуть бомбити. Це нелогічно. Були спокійними та сприймали усе максимально адекватно. Від нас нічого не залежало, це – нові реалії, треба було пристосовуватися до усього, що відбувалося, будь то пандемія, якісь природні катаклізми чи війна. Завжди намагаємося ставитися до всього по-філософськи. Впевнена, що все це – тимчасові проблеми та труднощі, які ми обов’язково переживемо та станемо сильнішими. А зараз маємо жити у нових реаліях.

– Як пройшли ці шість місяців повномасштабної війни? Наскільки я знаю, ти з дитиною нікуди не виїжджала…
– Спочатку було якось незрозуміло, що робити, чого не робити, але ми доволі швидко з чоловіком прийняли рішення, що ніхто нікуди не поїде, що ми залишаємося в Україні, в Одесі. Звичайно, через постійні ракетні обстріли, які неможливо передбачити, був і є великий ризик постраждати чи навіть загинути, але ми поспілкувалися та зрозуміли, що у нас немає бажання виїжджати, будувати нове життя десь за кордоном. Ми хотіли, хочемо жити в Одесі, нам подобається наше життя, наша робота, наше оточення, наше місто, вирішили, що перемогу зустрінемо разом вдома. Сподіваюся, що з нами та нашим улюбленим містом все буде добре і ніхто не змусить нас виїхати. Вважаю, що всі мають підтримувати один одного, допомагати один одному, робити все, аби життя «кипіло», навіть незважаючи на війну. Люди мають продовжувати жити та посміхатися, тренуватися, працювати.

– До речі, про тренування. Вони відривають усіх від цих жахливих новин та повітряних тривог! Коли почали збирати дітей для занять?
– Через деякий час після початку повномасштабної війни ми почали відновлювати легкі тренування. Почали потроху збирати дітей. Так, ми тоді не знали, як все це буде, чи вийде побудувати повноцінні заняття, але завдяки допомозі батьків наших регбістів та їхній довірі, почали з малого та продовжуємо тренуватися. Завдяки тренуванням ми і дітям підіймали настрій та бойовий дух, і собі також, усі разом відволікалися від жахів війни, бігали, стрибали, грали у різні ігри. Це дуже допомогло у той важкий та страшний час, продовжує допомагати й зараз. Люди отримують на тренуваннях емоції, спілкуються, посміхаються, випалюють зайву енергію чи агресію. Отже, усі намагаємося триматися оптимістичної хвилі: ми, діти, їхні батьки.

– Давай поговоримо про вашу регбійну школу «Анатра». Багато дітей зараз поза Одесою через війну? І що скажеш про фестивалі дитячо-юнацького регбі, які тричі проходили цього літа під егідою Федерації регбі Одеської області та Одеської регбійної спілки?
– Знаєте, насправді зі школи «Анатра» виїхало не так багато дітей за кордон. Гадаю, відсотків дев’яносто залишилося. І усі-усі мають величезне бажання тренуватися та грати у регбі! Коли нам сказали, що на «Академії Спорту» проводитимуться фестивалі, справжні спаринги, це було просто фантастичною новиною. Що може бути краще, ніж грати в улюблену гру? Пам’ятаю, коли відбувався перший спаринг – у нас було таке враження, що це фінал чемпіонату України! Ми дуже скучили за регбі, за емоціями, адже, ми, спортсмени, тренери, живемо цими емоціями, на адреналіні. А коли ми не отримуємо їх – дуже погано себе почуваємо. Подібні фестивалі – це просто космос. Вони дуже потрібні, дуже корисні. Ми не забуваємо про війну, про жахіття, які відбуваються кожного дня, але я вважаю, що треба продовжувати жити, тренуватися, грати, бо час йде, а життя в нас одне, не треба відкладати щось на завтра чи на «після війни», ніхто не знає, скільки вона триватиме. Треба жити тут и зараз та підтримувати один одного.

– Ти ж не тільки тренерка школи «Анатра», а й сама граєш у регбі багато років. Розкажи про те, коли після початку повномасштабної війни почала регулярно тренуватися? Відвідуєш тренування жіночої збірної Одеси?
– Спорт завжди присутній у моєму житті – у тій чи іншій мірі, але є завжди, тому я намагаюся тренуватися регулярно. На початку війни тренувалася шість разів на тиждень, потім – трішечки менше – три-чотири. І сама, і інколи з жіночою збірною Одеси, коли вдається, і навіть з нашими юнаками з «Анатри». Це дуже весело – тренувати їх та грати з ними, нам усім це подобається. Сумісні тренування додають емоцій та настрою. Взагалі, хочу відзначити наших вихованців та їхніх батьків, які знаходяться з нами на одній хвилі. Ми – однодумці, які роблять життя один одного краще навіть під час війни.

– Ваша родина дуже активна завжди. Під час війни, окрім тренувань, чим ще займалися?
– Так, деякий час ми допомагали волонтерам, а нещодавно проходили з чоловіком навчання у складі добровольчого формування ДСНС. Сподіваюся, що отримані знання нам ніколи не знадобляться, але, у разі чого, ми готові допомагати нашій рідній Одесі та постраждалим.

– Кожен по-своєму переживає жахи війни… А як ти себе почуваєш з приводу того, що відбувається у найгарячіших регіонах?
– Звісно, болить… Болить серце, душа… Війна не стільки викликає страх, не так лякає мене, бо це нова реальність, до якої ми вже звикли, скільки викликає багато болю через те, що гинуть тисячі людей. Знаєте, коли ти втратив будинок чи автомобіль – це можна повернути, побудувати, відновити… А от людей не повернеш. У нас немає нічого важливішого, ніж люди, ніж їхні життя. Отже, я сподіваюся на якнайскорішу перемогу України у цій війні та на те, що смертей буде все менше і менше з кожним днем.

– У липні наші юніорські збірні пристойно зіграли в «еліті» чемпіонатів Європи з регбі-7. Причому, і хлопці, і дівчата закріпилися у дивізіоні «Championship». У складі команд були вихованки та вихованці «Анатри». Що скажеш про виступи українців та українок в елітному дивізіоні чемпіонатів Європи?
– Я дуже-дуже задоволена виступами наших збірних. Скажу, що усі – просто молодці. Всі знають, що Україна, м’яко кажучи, не найрегбійніша країна, до того ж, перебуває у стані активної війни, у нас немає чемпіонатів, повноцінних тренувань у багатьох регіонах, але все ж вдалося підготувати та вивезти на чемпіонати Європи обидві юніорські збірні. Я була у захваті від наших земляків. Так, далеко не все вдавалося, гравці та гравчині багато помилялися, нервували, але я все одно була у захваті! Дуже приємно, що за хлопців грали три вихованці школи «Анатра», а зовсім юний, наймолодший на чемпіонаті Європи регбіст – Діма Бодюл – ще й спробою відзначився! Що може бути краще для тренера, коли його вихованець грає за збірну в «еліті» чемпіонату Європи? Це – неймовірне задоволення.
Те ж саме можу сказати й про дівчачу команду. Наша випускниця – Оксана Арнаут – чудово зіграла на чемпіонаті Європи, також занесла спробу. Було дуже приємно спостерігати за нею.
Знаєте, коли навесні ми дізналися, що планується виїзд збірних на чемпіонат Європи – наші вихованці отримали додаткову порцію мотивації, очі «загорілися», ми розуміли, що ми не просто тренуємося «для себе», а що є більш серйозний стимул. Шкода, що цього року не будуть проводитися чемпіонати України серед дитячо-юнацьких команд, це б ще додало мотивації та бажання тренуватися та прогресувати. Ми б дуже хотіли грати, по-спортивному «розривати», але, на жаль, маємо пропустити цей рік через кляту війну. Сподіваюся, що навесні ніхто і ніщо не завадить розпочатися новому регбійному сезону. І школа «Анатра» буде готова змагатися за найвищі позиції.

– Коли війна скінчиться – є якісь плани на те, що будете робити з чоловіком та сином одразу після нашої перемоги?
– Ви знаєте, справа у тому, що ми й зараз намагаємося робити все, що хочемо, що можемо собі дозволити, бо в нас росте дитина, яка має отримувати все те, що мають отримувати діти, нехай навіть і під час війни. Ми не можемо собі дозволити «профукати» своє життя. Отже, робимо все для повноцінного життя, не скиглимо, не «розкисаємо», живемо, працюємо у нашій улюбленій Україні, наближаємо перемогу.

Єдине, що ми не можемо зараз зробити – це поїхати відпочити за кордон усією родиною. Мабуть, саме це ми обов’язково зробимо після закінчення війни.

– Дуже приємно спілкуватися з тобою українською. Гадаю, як і багато хто з нас, ти по-іншому подивилася на українську мову більше ніж за ці півроку повномасштабної війни?
– Так, за ці шість місяців я ще більше полюбила рідну Одесу, ще більше полюбила рідну Україну, самі бачите – намагаюся розмовляти українською мовою, вже непогано виходить! Та й мій плей-лист вже мало не повністю український. Мені подобається українська мова, вона – надзвичайна та мелодійна, я із задоволенням вчуся, як і багато хто з наших земляків, це класно!

rugby.od.ua